Їх особи постійно з’являються на екранах телевізорів, про них постійно пишуть у журналах і газетах, тому що вони зірки шоу-бізнесу. Думаю всім буде цікаво подивитися, як вони виглядали в дитинстві.
Андрій Аршавін
/футболіст/
– “У дитинстві я хотів стати водієм. Коли я їхав в автобусі, весь час дивився у водійське скло і на самого шофера, як він веде машину і які кнопочки перемикає.”
– “А у другому класі мене вигнали з 37-ї школи нашого міста. Сталося це так. Я першим здав роботу з математики, відповіді там всі були правильні, але було багато помарок. За це мені поставили чотири, хоча я вважав, що заслуговую п’ятірки. Я сидів за першою партою, прямо перед столом вчителя, де лежав журнал, – я встав і взяв його зі столу. Вчитель, яку звали Любов Іванівна, сказав: якщо ви мені поставите п’ятірку, я порву цей журнал. Вона мені не повірила. І я його порвав у неї на очах. Потім за мною бігали дітлахи, щоб відібрати журнал, а в підсумку я зібрав речі і пішов додому. З цієї школи мене вигнали, і я перейшов в іншу.”
1. У парку між проспектами Луначарського і Культури, зараз там «Родео-драйв». Коли я жив на вулиці Дем’яна Бідного, то ходив туди грати з м’ячем вже в такому ранньому віці
2. Андрій з батьками
3. Півтора року. Андрій і вірний друг Пірат на озері Суходольском
Борис Моїсеєв
/співак/
– “Я народився у в’язниці, так як моя мати, незадоволена владою, в ті роки була політв’язнем. Дитинство пройшло в маленькому єврейському гетто провінційного Могильова. Батька я не знав і до того ж був дуже хворобливою дитиною. Для того щоб зміцнити здоров’я, мама віддала мене в танцювальний гурток. З тих пір я зрозумів, що танці – моє життя. Я влаштовував вуличні концерти для мешканців свого будинку, це приносило величезне задоволення. Напевно, вже тоді я зрозумів, що сцена – це моє! Закінчивши школу, зібрав валізу зі скромним гардеробом і самостійно поїхав до Мінська.”
1. Я в ролі раба на першій своїй постановці опери «Аїда»
2. На уроці літератури. Вже й не згадаю, як звали вчительку, а шкода. Хороша була.
Дарина Мороз
/актриса/
– “Мій дідусь Павло Прокопович Мороз був шахтарем у Донбасі. Кожен вечір, приходячи з шахти, він приносив мені «золотих півників на паличці, цукерки такі. Дідусь розповідав, що поруч із шахтою живе зайчик, який ці гостинці мені і передає. Я свято вірила, що зайчик насправді існує, і кожен раз передавала йому привіти.”
1. Це фото скоріше всього з фотопроб. Незважаючи на те що я в дитинстві знімалася досить мало, якісь проби все ж відбувалася. В основному фотопроби. Це проби до «Сім’янинові» або, бути може, до «Двоє і одна»
2. З татом Юрієм Морозом і мамою Мариною Левтова
Денис Клявер
/співак («Чай удвох»)/
“У школі я вчився, в принципі, непогано. Тому і користуватися шпаргалками мені особливо не доводилося. Але якось раптом, без попередження, замість уроку літератури нам вліпили позапланову контрольну з фізики! А її навіть в розкладі в цей день не було. Коротше, я взяв у приятеля з паралельного класу підручник, виписав з нього необхідні сторінки і пішов на контрольну. На наше щастя, вчитель був трохи напідпитку і під час уроку заснув. Весь клас радісно списав контрольну і здав листочки. Я вчинив так само, але зглупив і разом з листочками поклав шпору! У підсумку весь клас отримав одні п’ятірки, а я – пару! Та ще й батьків у школу викликали!”
1. Півроку
2. Півроку, на плечах у батька – актора Іллі Олейникова
3. Вісім років, курорт на Азовському морі. Дівчинка поруч зі мною – Катя, дочка маминої подруги
Діма Білан
/співак/
Дитинство у мене було бурхливе. Я цікавився буквально всім, що відбувається навколо, за що і отримав у дворі кличку Шерлок Холмс. У школі я вчився добре, вчителі любили мене за самостійність. До того ж я завжди був готовий що-небудь заспівати або станцювати. Все почалося з того, що одного разу в шкільній їдальні я ні з того ні з сього проспівав «Прекрасне далеко». Навіщо – ніхто не зрозумів, але всім сподобалося. А далі були конкурси, фестивалі… і «Євробачення».
1. Діма в першому класі з букварем
2. П’ять років, Діма з сестрою Оленою в гостях у бабусі
3. Дімі близько рочки. У колі сім’ї – мами, тата й сестри Оленки
Євген Плющенко
/фігурист, олімпійський чемпіон/
Вперше в Палац спорту мене привела мама. Я стояв біля бортика і в усі очі дивився, як катаються діти. Вони ковзали, падали, вставали і робили на льоду якісь фігури. Найпростіші, звичайно, але це було так здорово! Мені теж захотілося кататися. «Хочу стати хокеїстом!» – заявив я мамі. У чотири роки я був переконаний, що на ковзанах катаються лише хокеїсти. Під Палац спорту мама привела не тільки мене, а й мою старшу сестру Олену, якій тоді було дев’ять років. Тренер Тетяна Миколаївна Скеля подивилася на Олену: «Ця дівчинка вже велика, вона переросла фігурне катання». Потім подивилася на мене: «А ось цю дівчинку я візьму». – «Яка я вам дівчинка! – обурився я. – Я хлопчик!» – «Тоді тим більше беремо! Ковзани є? Приходьте в понеділок». У чотири роки я справді більше походив на дівчинку: волосся довге, очі великі, а ніс, навпаки, тоді ще був маленький. З вигляду така маленька, худенька миловидна дівчинка, а насправді – справжній боєць!
1. Три з половиною роки, у дитячому саду, і скоро мені подарують перші ковзани
2. Дев’ять років, Волгоград, чемпіон Всеукраїнських змагань
Ілля Лагутенко
/музикант/
Я виріс в основному з бабусею і дідусем. Вони обидва були викладачами вузу. У нашій родині вважалося, що людина, якій нема чого робити, – найгірше, що можна собі уявити. Робота, самоосвіта – це добре, неробство – погано. З такими простими правилами я і виріс. Я ходив у звичайну, музичну і художню школи, а у вільний час займався тим, чим хотів. Писав книги і журнали, влаштовував хіт-паради. В моїх мріях, фантазіях жили герої, зібрані з різних світів. Був образ космонавта-мандрівника, це щось з області фантастики, майбутнього, образ середньовічного пірата-мореплавця (моряки у Владивостоці звичайна справа) і образ актора-музиканта, якого краєм ока можна було побачити де-то в кіно. Тепер я розумію, що ті дитячі ідеї втілилися в моєму житті, в сьогоднішньому дні.
Владивосток, 1963-1964 роки
Йосип Пригожин
/музичний продюсер/
Я народився і провів дитинство в Махачкалі. На жаль, воно у мене було складним. Мама отримувала зарплату в розмірі сімдесяти рублів, тато – сто тридцять. Перші страви ми їли тільки у свята або у бабусі в гостях. І всетаки мої батьки жили за правилом, що краще віддати останнє, ніж кого-небудь обдурити. У дитинстві я був обділений, у мене не було майже нічого: ні іграшок, про яких мріяв, ні нової одягу – я все доношував речі родичів. Тому я рано почав працювати, вже в дванадцять років освоїв професію перукаря і влаштувався працювати в перукарню на автовокзалі.
Сім років, в Махачкалі
Ляйсан Утяшева
/гімнастка і телеведуча/
У дитинстві я була дуже ревнива. Я росла разом з моїм двоюрідним братом, який був молодший за мене на два роки. Мені дуже не подобалося, що всі дорослі приділяють увагу саме йому, зовсім забуваючи про мене. Коли ми лягали спати, я брала ножиці, підходила до нього і обрізала йому вії, тому що вважала, що у хлопчиків вони не повинні бути такими довгими і пухнастими. Одного разу зайшла мама і застала мене за цим заняттям. «Ляйсан, навіщо ти це робиш?» – запитала мама. «Мамо, якщо ти народиш мені ще одну дитину, я ніколи тобі цього не пробачу». Ось така я була ревнива вже в три роки. А ще я ніколи не розуміла, навіщо потрібно стояти в кутку. Якщо я проказничала, мама відправляла мене «в кут». Я стояла біля стіни хвилин п’ять і поверталася як ні в чому не бувало: «А що у нас на вечерю?» – «Ляйсан, ти покарана! Я ж наказувала тобі стояти в кутку!» – «А я вже постояла», – відповідала я. «Ти мало стояла», – говорила мама. І на це я вимовляла свою коронну фразу: «Не бачу сенсу».
1. Тринадцять років, Волгоград, з собакою Раджею – чемпіоном Волгограда в своїй породі
2. Одинадцять років, у Швеції c тренером Тетяною Сорокіної
Лев Лур’є
/історик і телеведучий/
Я був веселим і некапризным дитиною. Читати почав рано, дуже цікавився географією, у шість років знав столиці всіх держав, а моєю улюбленою книгою був атлас. Року в чотири я навіть придумав свою власну країну під назвою Глупнинг і постійно щось про неї розповідав. А ось кумедний випадок, який мені згадується. Якось я сидів з батьками і нянькою, і няня запитала щось про картоплю. На що я відповів: «Я не розумію, чому ви всі розмовляєте про картоплю, треба розмовляти про безпеку в Європі».
1. Чотири роки
2. Зеленогірське, серпень 1951 року
3. Рік і три місяці
Максим Леонідов
/співак/
У класі, напевно, другому ми з приятелем знайшли в кущах п’ять рублів. Чи варто говорити, що такі гроші ми тримали в руках вперше. Витратили свій скарб з розумом. Перш за все купили кожен з водяного пістолета, потім – морозиво. Залишок грошей поділили, так як думки про те, що робити далі, розійшлися. На свою частку я купив дві банки болгарських голубці у томатному соусі. Вміст однієї жадібно з’їв, а другу вирішив заховати. У самому справі, не додому ж її нести – не зрозуміють. Закопав я свій скарб у дворі та й забув, де саме. Там воно, напевно, і лежить до цих пір. Бажаючі можуть провести археологічні розкопки.
1. Чотири роки. Знімав тато вдома, він дуже любив фотографувати всіх
2. На гастролях з батьками, Харків, 1964 рік
3. З батьком у Лисичачім Носі, 1964-1965 роки
Михайло Боярський
/актор/
Коли я був дитиною, наша сім’я жила на Гончарній вулиці. Частенько ми з друзями пробиралися на Московський вокзал, де без нагляду стояли вантажні тачки. Ми забиралися в них, розганялися, потім швидко зістрибували, а тачки продовжували котитися і куданібудь врізалися. Ще були такі забави: дістати в мороженице сухий лід, взяти його в рот і випускати пару або кинути карбід в калюжу, щоб вона запузырилась. Але найцікавіше відбувалося на будівництві: ми забиралися на підйомний кран, а ті, хто посмів, спускалися вниз по канату – всі руки в кров, але, слава богу, без нещасних випадків.
1. В гостях у знайомих дідуся. Дідуся тоді вже розстріляли, а знайомі парафіянки залишилися
2. У своєму дворі на Гончарній, 17
3. З мамою на пляжі, Анапа, 1958 рік
Микола Цискарідзе
/соліст балету/
У рідному Тбілісі я буквально купався у загальній любові, а ось в московській балетній школі, куди мене зарахували умовно, мені навіть не давали списувати. На щастя, робити уроки мені допомагала мама, довго не вірила в моє балетне майбутнє. Зрозумівши, що я не бачу свого життя без сцени, вона прийшла до мого педагогу і сказала: «Мені потрібен результат. Якщо потрібно бити мого сина – бийте, лише б він не був в кордебалеті».
1. Один рік
2. Перший у житті іспит в першому класі в тбіліському хореографічному училищі, 1985 рік
Андрій та Ілля Носковы
/актори/
У нас було класичне щасливе дитинство: маленьке південне місто, теплий Дніпро, зовсім близько Чорне і Азовське моря. Ми завжди жили дружно змагалися хіба що у виготовленні саморобних петард. Для хлопчиків різниця у п’ять років – це дуже багато, у нас були різні компанії, але старший завжди захищав молодшого. Та й тепер ми завжди підтримуємо один одного.
1. Андрій
2. Всією сім’єю на Арабатській стрілці (Азовське море)
3. Ілля
Роман Трахтенберг
/шоумен/
Якось, коли я вчився у третьому класі, одна дівчинка в школі обізвала мене «черножопым». По приході додому я одразу доповів про це мамі. Вона відповіла: «Не слухай дурнів. Ти такий же, як всі». Тоді я запитав: «А чому тоді вона дражниться, адже у мене попа чистий?» Мама пояснила: ми, мовляв, євреї, а в деяких російських індивідуумів є така точка зору, що всі інородці відбирають у них і хліб, і взагалі матеріальні блага. Далі були вихідні, а в понеділок я все наболіле висловив класної керівниці. Вона, треба віддати їй належне, мене вислухала і пообіцяла розібратися. Було скликано позачергові збори піонерського загону, на якому всі мене захищали, а після уроків, виходячи зі школи, я помітив натовп (чоловік дванадцять-п’ятнадцять), що чекає когось. Пройшовши кілька кроків, зрозумів: мене. Хлопці улюлюкали, дівчата верещали… В мене летіли сніжки, образливі прізвиська і харчки. Мені було прикро, і я хотів стати таким, як усі: російською, злим і агресивним до всього чужого. Тому в шістнадцять років, отримуючи паспорт, я в своєму свідоцтві про народження виправив національність матері на «російську» та отримав «російський» паспорт…
1. П’ять років, зйомка в ательє: вперше в професійній фотостудії
2. На пляжі: ще одне незрозуміле винахід людства
3. Три роки, знайомство з досі незнайомими благами цивілізації
Стас Барецький
/музикант/
Як-то раз ми з другом спалили музичну школу імені Стравінського в Ломоносові. Палили-палили поліетиленові пакети і догралися, а будівля була дерев’яна, ось і загорілося. Сейчасто я розумію, як, напевно, діти засмутилися, коли вранці пішли в свою «музикалку», а її більше немає. Тепер ходжу повз нової будівлі школи і згадую той епізод з жалем. Для дітей у нас сьогодні взагалі мало що роблять. Коли я був дитиною, ми на нашому ломоносівському стадіоні у футбол грали, а зараз його в оренду під склади здають.
1. П’ять років, в санаторії в Зеленогорске
2. Чотири роки, в дитячому саду. Стас – третій зліва
Стас Костюшкін
/співак («Чай удвох»)/
У дитинстві ми з другом придумали безпрограшний варіант, як з двадцяти копійок, даних на кишенькові витрати, зробити рубль, а то й два, яких цілком вистачало на похід в кіно, газовану воду і гору улюблених пампушок, продавалися недалеко від будинку. Діяли ми наступним чином: я підходив до дорослим на вулиці і говорив, що одного терміново потрібно зателефонувати додому, а у нього тільки двадцатикопеечная монетка (в ті часи дзвінок з таксофона коштував дві копійки). І найчастіше, замість того щоб розмінювати двадцять копійок двійками, дитині просто давали дві копійки. Після години такої роботи, щасливі, з повними кишенями дрібниці, ми бігли в пышечную! Що, до речі, ніяк не відбилося на наших фігурах. Зараз мої дитячі захоплення переросли в бізнес: я відкрив у Санкт-Петербурзі мережа недорогих пышечных.
1. В гостях у дідуся
2. Приблизно 5 років, в костюмі, зробленому мамою
Тетяна Котегова
/модельєр/
У 1947 році ми з мамою приїхали на золоті копальні під Магаданом. Мама вийшла заміж за вітчима, який в роки «єжовщини» сидів, а потім жив на вільному поселенні, працював начальником копальні. Це був чудовий чоловік. У нас був окремий будиночок, де кожну п’ятницю збиралися колишні ув’язнені. Серед наших гостей були художники, і поети, і люди мистецтва, – наприклад, знаменита співачка Ніна Русланова. Вони читали вірші, співали, пили з маминої замшевої туфельки шампанське по колу. Маму всі обожнювали, вона була чудовою господинею, дуже цікавою жінкою. Будинок у нас завжди був повний друзів. А нас, дітей, за стіл ніколи не запрошували. На золотих копальнях люди жили не так, як у великих містах: зарплати були набагато вище, червону ікру, шоколад їли мало не відрами. При цьому були і трагічні моменти. Наш будинок стояв зовсім поруч з табором, метрах в ста. Ми з мамою часто ходили годувати через колючий дріт ув’язнених, носили чай, хліб, якісь продукти.
1. Магадан, на дитячій ялинці в школі, займаюся улюбленою справою: читаю вірші
2. Я на Колимі
Уляна Цейтліна
/світська дама/
Оскільки моя мама працювала у видавництві «Наука», розташованому поруч з «скунской камерою» і Ермітажем, мені постійно доводилося спілкуватися з прекрасним. Мама народила мене рано, і коли я була маленькою, їй, звичайно ж, хотілося іноді потусуватися. Вона дуже швидко збагнула, що мене можна залишати на піклування бабусь, вмираючих від туги в музейних залах. Так що своїм другим домом я можу назвати Ермітаж. Схильності до вандалізму у мене не було. Коли я була менша, то бродила по залах, милуючись фонтаном сліз, про який сентиментальні бабусі розповіли мені чимало казок, і картинами Веласкеса. Ставши постарше, дісталася до імпресіоністів. А ще мені досі сняться жовті виродки в моторошних баночках, яких я мало не кожен день бачила в Кунсткамері.
1. П’ять років, у тата в майстерні
2. Шість місяців, з мамою і татом вдома
3. Чотири року, новорічний ранок у дитячому садку при Академії наук
Юлія Савічева
/співачка/
Коли я думаю про дитинство, в першу чергу згадую Чена – німецьку вівчарку. Саме завдяки Чену я стала співачкою. Коли він з’явився в нашому домі, мені було роки три-чотири. Пес постійно носився за мною, намагаючись прихопити за п’яти, а я ховалася від нього. Кінчався цей ритуал тим, що я скочила на стіл: вже там Чен точно не міг мене дістати. Одного разу ми розбушувалися прямо на очах у Максима Фадєєва – у той час він працював в групі «Конвой», в якій мій тато грав на барабанах, і бував у нас в гостях. Я, як зазвичай, залізла на стіл і раптом почала співати і пританцьовувати. За словами Макса, саме тоді він вирішив, що з мене вийде співачка.
1. Шість років, на відпочинку влітку
2. Два з половиною роки, вдома за піаніно, яке їй подарував тато
3. Юля з батьками і німецькою вівчаркою на прізвисько Чен
Юрій Дормидошин
/світський лев/
Одне з найяскравіших спогадів дитинства – це першотравневі демонстрації. Зазвичай раніше Невський проспект ніхто не перебігав, це вважалося жахливим вчинком. А тут така свобода, можна йти по самому проспекту. Ми купували всякі свистульки і щосили шуміли під час ходи. Ще один спогад – це похорони Сталіна. Мені тоді було дев’ять років, вже досить свідомий вік. Всі плакали, а я ні.
1. Третій клас, традиційна зйомка на кінець навчального року
Вадим Тюльпанів
/голова Законодавчих зборів Санкт-Петербурга/
Хуліганом я не був, але за поведінку мені завжди ставили «задовільно». Ми грали на перервах у футбол, і м’яч часто потрапляв у скла. Коли я був в початкових класах, батько приходив і вставляв їх. Ставши старшокласником, я вже сам міняв биті скла. Причому навчився дуже акуратно різати їх і вставляти. Скла ми били приблизно двічі на місяць, так що практика у мене була постійна. Потрапивши м’ячем у вікно, ми тут же йшли в магазин, купували скло, самі вимірювали, різали склорізом і вставляли. Тому сусіди не дуже сильно переживали, якщо знали, що скло розбили ми були впевнені, що заміну зроблять швидко і якісно.
Одне з ленінградських ательє, 1972 рік
Віра Брежнєва
/співачка і телеведуча/
В дитинстві у мене були пухкі щічки, і мої друзі по садку кусали їх як булочки. Тому я приходила додому з синцями. А ось випадок, який я часто згадую. Одного разу, коли мені було дев’ять років, ми всією сім’єю були в гостях у наших друзів. Ще одним гостем виявився чоловік з фотоапаратом, який в той день робив фотографії гостей. Тоді я позувала перший раз в житті, вийшло кілька гарних знімків. Вгорі – один з них. Яке ж було здивування нашої сім’ї, коли через певний час саме його ми побачили в місцевій газеті над статтею з назвою «Відкриваючи світ».
1. Дев’ять років
2. Півтора року
Віктор Дробиш
/музичний продюсер/
Дитинство я провів у Ленінграді. Іноді, особливо влітку, коли на вулиці було зовсім тепло, ми з друзями прогулювали шкільні заняття і їхали на трамваї в зоопарк. Найбільше я любив дражнити тигрів.
П’ять років
Володимир Шахрін
/музикант/
Мені дуже пощастило з дитинством. Мої батьки були емоційно та інтелектуально абсолютно різними людьми. Мама все життя викладала креслення і була дуже організована, завжди багато читала. А тато – душа компанії. З чотирьох років він возив мене в піонерський табір «Іскра», куди їхав працювати від заводу на все літо. І я, як син полку, проводив все літо то з одним, то з іншим загоном. Де що відбувалося цікаве, туди і прибивался. Всі мене знали: «Вовочка, Вовочка». Я був таким Вовочка піонерського табору. З чотирьох років я був дуже комунікабельною, життя змушувало. Міг швидко адаптуватися в будь-якій компанії і ніколи не був настирливим.
1. В піонертаборі «Іскра», 1963 рік
2. З сестрою Анною, 1966 рік
