Через терни в нікуди

189

Мене навіть не стільки задолбали, скільки лякає тотальне прагнення до толерантності окремих особистостей в будь-якій сфері. Безглузда і нещадна толерантність, щоб її…

У вільний час я викладаю балет дітлахам, моя група від 5 до 7 років, тобто нічого складного за визначенням ми не робимо: працюємо у верстата, тягнемо ніжку і тримаємо спинку. Іноді розучуємо нескладні композиції.

І все йшло добре і позитивно, поки до мене в групу не привели дівчинку з порушеннями у руховій системі. Я намагалася пояснити її мамі, що це гурток, і у мене немає ні досвіду, ні знань про те, як працювати з дитиною з руховими порушеннями. Це, блін, балет! Нехай і дитяча група, але як тут не напружувати спину?

На що матуся закотила істерику, що її дитина така ж, як і всі, що я не смію її ображати і обмежувати їх права і гордо пішла скаржитися на бесстыжую мене директору студії.

І понеслося. Гарна і добра дівчинка ридає кожне заняття. Слава Богу, не від болю, а від того, що у неї нічого не виходить. Вона ридає, інші дівчата сміються. Не на заняттях, ні, тут мені вдалося зберегти хоча б видимість дисципліни. В роздягальні, в холі, коли чекають мам. Мами, на жаль, не краще, і дозволяють собі нашіптувати на цю тему між собою, думаючи, що їхні діти нічого не бачать і не розуміють, що зводять нанівець всі мої старання помирити групу.

Я намагалася поговорити з директором, і з матусею ще раз. Логіка залізна: труднощі зміцнюють характер. А душевне здоров’я дитини в розрахунок не береться.

Адже вона може бути чудовим художником, вченим, поетом, та хіба мало ким? Навіщо штовхати її займатися тим, у чому вона завідомо не досягне успіху? Якусь садистську радість потрібно відчувати, спостерігаючи її завзятість і, на жаль, усвідомлюючи, що це ні до чого не приведе? Навіщо штучно створювати труднощі, невже їх у неї і без цього мало?

У вересні наша школа танців приймає участь в обласному огляді талантів. Я не знаю, що мені робити: поставити дитину у танець, як того вимагає матуся з директором і дивитися, як вона буде страждати і ганьбитися, а значить терпіти приниження від своїх же дівчаток з групи. Чи не поставити і терпіти істерики батьків і, можливо, сформувати в неї комплекс людини другого сорту? Мабуть, пора звільнятися…