Скажи спасибі, що живий

69

А мене задовбав особливий сорт «оптимістів». Це такі люди, які завжди стверджують, що могло бути гірше.

Заходиш в офіс, обтрушуючи пальто від суміші дощу і снігу. Колега, лучась особою, цікавиться, як там погодка? Можна подумати, що він сам не тільки що прийшов на роботу або йшов по вивороту реальності, не знаю. Відповідаєш, що отвратная: дощ, сніг, вітер і сльота.

— Не можна бути такою негативною, — сплескує руками колега. — У природи немає поганої погоди! Усміхнись і скажи спасибі, що дощ зі снігом, а не цунамі, ось в Китаї…

Тобі персонально сказати? Ух ти! Не знала, що це ти грудьми захистив нас від цунамі, вимінявши його на цю мерзопакость. Та тобі треба в дипломати йти.

Йдеш ввечері на зупинку. Пролітає повз воЕкшн від душі обдає тебе брудом з калюжі. Тихо лаєшся крізь зуби. На зупинці той самий променистий колега.

— Ой, а чого ти така брудна?

— Так шумахер один з калюжі облив.

— Ой, ну що ти знову? Радуйся, що тільки брудом, он на сусідній вулиці, кажуть, вдень було ДТП зі смертельним результатом!

Спасибі, дорогий, піду наздожену водія, поклонюся в пояс, що тільки облив брудом, а не збив, вилетівши на тротуар.

Рік тому зламала ногу, сиділа вдома. Виклала в мережу свою фотку в гіпсі. До речі, не смурную зовсім фотку. Полетіли коментарі: «Видужуй!», «Як же ти так?», «Тебе провідати?» Але серед натовпу знайшлася одна обдарована особа (мабуть, втрачена в дитинстві сестра колеги), яка написала: «Ой, слава богу, що лише перелом. А ось у мене сусід — він взагалі без ніг, уявляєш? І нічого, не скаржиться, радіє життю…»

Твою дивізію! Я теж не скаржилася і була цілком спокійна рівно до твого повідомлення! Скажи мені, весела жінка, як можна радіти перелому ноги?

Харчове отруєння? Скажи спасибі, що не рак.

На пошті стояла година? Скажи спасибі, що не два.

Ніде не можеш знайти потрібну річ? Ой, скажи спасибі, що не Радянський союз, там взагалі був дефіцит.

Помер домашній улюбленець? Радуйся, що сама жива, а плакати не смій!

І рефреном до всього цього «мені б твої проблеми», «не вміємо цінувати те, що є», «головне не в цьому»…

Хлопців, давайте визнаємо, що головне — воно у всіх різне. А ще давайте визнаємо, що навіть неглавное може викликати в людини емоції, причому будь-які. І на ці емоції люди мають право. Сльози у нас не лімітовані, і якщо ви ще раз скажете мені, що привід для сліз — виключно похорони рідної матері, а все інше — нісенітниця на пісному маслі, я зроблю так, що плакати будете вже ви. Причому довго й гірко.

Задовбали забороняти мені відчувати емоції! За-дол-ба-чи!